На момент окупації Росією Криму в тамтешніх в’язницях лишилися тисячі українців, засуджених українськими судами, мешканців як півострова, так і інших регіонів нашої країни.
За офіційними даними, які надало Тижню Міністерство юстиції, у березні 2014 року в Криму перебувало 3295 таких в’язнів. Зокрема, у Сімферопольському СІЗО — 1086 осіб, Сімферопольській виправній колонії № 102 — 1353, Керченській виправній колонії № 126 — 789, Керченському виправному центрі № 139 — 67 осіб.
Як коментує представник українського уповноваженого з прав людини Михайло Чаплига, такі засуджені почали звертатися і до українського, і до російського омбудсменів із проханням перевести їх ближче до родин. Українська пенітенціарна система давно практикує такі переміщення, адже кожен має право відбувати покарання там, де є можливість контактувати з близькими людьми.
«Українське законодавство вибудуване досить гуманно: особа може відбувати покарання в установах, розміщених близько до місць, де в неї є родинні або інші соціальні зв’язки. Робиться це з метою підтримки цієї соціалізації, щоб, коли людина відбуде термін покарання, у неї зберігалися такі зв’язки, щоб вона могла інтегруватися в суспільство», — розповів Чаплига.
У РФ ситуація інша. Нелегітимні кримські суди почали переглядати вже наявні вироки, щоб «привести їх у відповідність» до російського законодавства, декого в результаті відправили відбувати покарання в російські тюрми, порушуючи таким чином міжнародне право, зокрема Гаазькі конвенції 1907 року та IV Женевську конвенцію 1949-го.
Відомо про 170 випадків повторного засудження українців і про 179 випадків вивезення їх з анексованого Криму до Росії (див. Тиждень,№ 24 (448)). Скільки їх станом на 2017-й, дізнатися не вдалося. Крім того, РФ одразу після анексії автоматично «подарувала» всім мешканцям півострова російське громадянство, відмовитися від якого можна було тільки письмово. І дуже багато людей у місцях несвободи не мало фізичної можливості написати таку відмову.
У березні на підконтрольну територію вдалося повернути 12 українських в’язнів. Як повідомили в Мін’юсті, більшість із них були засуджені за тяжкі злочини — умисне вбивство, викрадення людей, розбій — терміном на 11–15 років позбавлення волі. До того всі вони мешкали на материковій частині України: Київ, Харків, Херсон, Миколаїв, Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, навіть Хмельницька області. Також серед переміщених була жінка, двоє дітей якої живуть на материку.
Перед цим омбудсмени України й РФ майже рік вели переговори. Власне, український уповноважений з прав людини Валерія Лутковська просила перевести засуджених із Криму на материк ще в 2015 році, проте російська колега Елла Памфілова заявила, що переміщення можливе лише згідно з Конвенцією про передачу засуджених осіб між державами. Україна не могла на таке піти, адже, приймаючи умови РФ, визнала б Крим російським. Відтак Лутковська запропонувала механізм, який дасть змогу перемістити засуджених без звернення до міжнародного права, лише через взаємодію омбудсменів. Памфілова не погодилася, і справа завмерла аж до призначення в Росії нового уповноваженого — Татьяни Москалькової. Майже одразу вона заявила, що «Україна не забирає своїх в’язнів», які «утримуються коштом російського бюджету». У червні 2016-го омбудсмени зустрілися в Мінську і вперше обговорили питання повернення з Криму засуджених українців. Попереду був майже рік бюрократичної тяганини.
«Одна з домовленостей була така: уповноважені шукатимуть механізм ad hoc у консультаціях із відповідними органами влади у своїх країнах. Це зайняло майже рік. Треба було провести дуже багато різних процедур. Наприклад, РФ просила надати листи-підтвердження, що українська пенітенціарна служба готова прийняти цих осіб. Водночас нам дуже уважно треба було готувати всі папери й документи, оскільки всюди має йтися про переміщення, а не про передачу або щось інше. Тому що з погляду осіб, які відбували покарання, вони переміщуються з одного місця несвободи в інше, але не між державами», — пояснив Чаплига.
У першому списку на переміщення було 18 осіб. Як розповів Чаплига, поки тривав переговірно-паперовий процес, з’ясувалося, що одна особа таки має російське громадянство і не відмовилася від нього. Список скоротився.
«Ми довго вели мову про наявність у засуджених нав’язаного російського громадянства. Спочатку РФ казала, що в них воно є, автоматично набуте. Але ці люди написали заяви про відмову від такої «послуги», хотіли передати їх через керівництво закладів, із певних причин не змогли або не зробили цього. Знадобився певний час, щоб установити факт: відмовилися вони чи ні. У всіх, крім однієї особи зі списку, було засвідчене тільки українське громадянство», — розповів представник омбудсмена.
Ще дехто був звільнений умовно-достроково, оскільки кримські «суди» переглянули терміни ув’язнення цих людей. Вони мали рідних у Криму й залишилися на півострові. Хоча з погляду українського права досі перебувають у в’язниці, адже Україна не визнає рішень нелегітимних судів.
На момент зустрічі двох омбудсменів у Мінську торік до українського уповноваженого надійшло понад 50 звернень родичів, адвокатів про повернення засуджених із Криму. Ця цифра актуальна дотепер. Навіть самі в’язні знаходять можливість звернутися до омбудсмена: через електронну пошту, соцмережі, месенджер. На підставі цих звернень Україна може ініціювати їх повернення.
«Механізм ad hoc, за яким відбулося переміщення, лежить поза межами конвенцій. Різними країнами він бачиться по-різному. Із погляду України це переміщення з одного пенітенціарного закладу в інший. У Росії, очевидно, його оформили якось інакше, але нас це не надто турбує. Головне, щоб то був не конвенційний спосіб, а переміщення і щоб воно відповідало українському законодавству. Думаю, у себе РФ його оформила теж на підставі якихось законодавчих норм, саме тому це зайняло так багато часу», — розповів Чаплига.
За його словами, Україна не може повернути одразу всіх засуджених, оскільки в неї немає їх списку, єдиного електронного реєстру й усі цифри, які озвучуються, дуже приблизні та розраховуються виходячи з кількості пенітенціарних закладів на окупованій території. Тому єдине джерело інформації — звернення самих в’язнів, їхніх родичів та адвокатів.
Водночас невідомо, чи роз’яснює окупаційна влада українцям у кримських в’язницях їхнє право на переведення в інший регіон України. У цьому контексті варто зазначити, що в грудні 2016-го Лутковська вперше з моменту анексії приїхала в Сімферопольський СІЗО й відвідала українських в’язнів. Того самого дня Москалькова здійснила візит у СІЗО Миколаєва, де утримують двох кримських дезертирів, затриманих у листопаді на Чонгарі.
В Росії дуже складно відвідувати осіб, щодо яких ведеться слідство, навіть уповноваженому з прав людини. Для цього потрібне рішення голови суду. В Україні ж діє національний превентивний механізм на підставі Конвенції про запобігання тортурам, ратифікованої 2006 року. Функції з його здійснення покладено на Офіс уповноваженого й реалізуються за моделлю «Омбудсмен+» — це омбудсмен плюс громадський моніторинг. В Україні працює понад 250 громадських моніторів, які можуть прийти в місця позбавлення волі з перевіркою в будь-який час. РФ не ратифікувала факультативного протоколу до Конвенції, і російський омбудсмен не має таких функцій. Після першого спільного візиту уповноважених до Сімферополя й Миколаєва є шанси, що діалог у питанні засуджених відбуватиметься активніше.
Невідомою залишається доля кримських в’язнів, яких вивезли в російські тюрми, хоча державі-агресору заборонено це робити. Правозахисники наголошують, що такі дії РФ прирівнюються до воєнних злочинів. Українські засуджені просять консулів у Росії про допомогу, проте не отримують її з різних причин.
На півострів дипломати прямого доступу не мають, адже він залишається територією України, тут допомагає співпраця з правозахисниками. Повернення перших 12 в’язнів було непростим. Проте цей невеликий крок свідчить про те, що Україна знайшла робочу схему, що дасть змогу забрати з окупованих територій своїх громадян, які хочуть виїхати, але не можуть. Із засудженими, що опинилися в ОРДіЛО, простіше: звідти вдалося забрати 133 людини. Ще близько 300 звернень, каже Чаплига, надійшло в Офіс омбудсмена. Водночас, за його словами, переговори з «ЛНР» дуже складні, переміщення відбуваються переважно з «ДНР» за сприяння міжнародних організацій, які працюють на непідконтрольних територіях.
Ситуація лишається складною, але з перспективою на вирішення. Скажімо, у 2016 році Міністерство юстиції пообіцяло врегулювати правовий статус осіб, які відбували покарання на окупованій території. Було розроблено відповідний законопроект, він пройшов громадське обговорення. Зауваження від громадських об’єднань і представництва ООН у вересні 2016-го було передано до Мін’юсту. Ухвалення документа дало б Україні змогу вирішити частину проблем, але наразі його подальша доля невідома.
Інфографіка: Громадяни України, що утримуються з політичних мотивів на території РФ і тимчасово окупованого Криму
